Коллін Мак-Каллоу

Сльози сліпили її, а душу переповнювало ще незнане відчуття горя, бо до цього дня вона не мала нічого, за чим можна було б горювати.

Повернулася Меґі й принесла кінську мазь, але не запропонувала втерти її, а мовчки подала пляшечку отцю Ральфу. Несподівано різким тоном вона повідомила, що місіс Сміт приготує йому гарячу вечерю в маленькій їдальні за годину, тому він матиме достатньо часу, щоб помитися. Йому було ніяково і незручно відчувати, що Меґі чомусь здалося, наче він від неї відрікся, але не розумів, що саме наштовхнуло її на таку думку і дало їй підстави так вважати. Вона ж знала, що він — священик, чому ж вона гнівається?

ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.

Яка ж ти безжальна й жорстока… То скажи мені, коли саме ми робимо помилку?
— Коли народжуємося, — відказала Фіона.

— Раніше мені здавалося, що краще мати синів, а не доньку, та я помилялася. Ти мені подобаєшся, Меґі, подобаєшся по-особливому, так, як мені ніколи не подобатимуться мої сини. Бо дочка — це рівня, гідний суперник. А сини — ні, скажу тобі відверто. Вони — немов беззахисні ляльки, якими можна легко попихати.

— Ось цього я й не розумію. Навіщо біль? — Він поглянув на її руку, яка ніжно торкалася його і водночас завдавала нестерпного болю. — Чому біль, Меґі?
— А ти Бога спитай, Ральфе

Як та древня кельтська легенда про пташину з терновою колючкою в грудях — вона співає пісню свого серця, а потім умирає. Бо не може інакше, бо її до цього одержимо вабить. Ми знаємо, що чинимо хибно, ще до того, як це вчинити, але самоповага та гординя не дають змоги щось змінити, чи не так? Невже ти не розумієш, що кожен співає свою маленьку пісню, будучи переконаним, що це найпрекрасніша пісня з усіх, які чув цей світ. Ми самі створюємо власні тернові колючки і навіть не думаємо зупинитися і замислитися про наслідки. Все, що ми можемо, — це страждати від болю і запевняти себе, що він був того вартий.

— Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.

Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще.

що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці?